Світова музична література ММ-17-1/9

НАПИСАТИ КОНСПЕКТ!









ВИКОНАТИ ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ!



СЛУХАТИ МУЗИКУ!
АРНОЛЬД ШОНБЕРГ:

АЛЬБАН БЕРГ:
3. https://www.youtube.com/watch?v=wcdGKn2HSGc (опера "Воцек" повністю)

АНТОН ВЕБЕРН:

        Арнольд Ше́нберг (13 вересня 1874 — 13 липня 1951)

А́льбан Берґ (повне ім'я — Альбан Марія Йоганнес Берґ,  9 лютого 1885 р.— 24 грудня 1935 р.)


Антон Веберн, також Антон фон Веберн (3 грудня 1883 р. — 15 вересня 1945 р.)


За цим посиланням здобувачі освіти можуть переглянути стислі матеріали ПЗ на тему "Нововіденська школа. А. Шенберг, А. Берг, А. Веберн" 





                               ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ!!!
СР
ІНСТРУКЦІЯ ДО ПРОВЕДЕННЯ ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ З ТЕМИ Неокласицизм. П. Хіндеміт, К. Орф, І. Стравінський

 МАТЕРІАЛИ ДЛЯ НАПИСАННЯ КОНСПЕКТУ ЛЕКЦІЇ НА ТЕМУ "НЕОКЛАСИЦИЗМ. П. ГІНДЕМІТ, К. ОРФ, І, СТРАВІНСЬКИЙ
За цим посиланнм здобувачі освіти можуть переглянули лекцію  https://www.youtube.com/watch?v=XkyfbIrmLM0 продовження лекції https://www.youtube.com/watch?v=kwwSQDWy4tg

     Неокласици́зм (від грец. νέος — «молодий, новий» і «класицизм», новий класицизм) — стиль у світовому мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі кінця 18 — початку 19 ст. Назва неокласицизм використовується для того, щоб відрізняти цей стиль від спорідненого з ним класицизму кінця 17 ст. Хронологічно неокласицизм слідує за рококо і є своєрідною реакцією на нього. В німецькій та російській літературі для позначення стилю кінця 18 століття зазвичай використовують термін класицизм або новий класицизм, а неокласицизмом називають «ретроспективний» стиль початку 20 століття.
               Характерні риси неокласицизму:
- Носив демократичний, інтернаціональний, просвітницький характер (класицизм стрерджував перемогу абсолютної влади). У XVIII ст. на формування неокласицизму вплинули археологічні розкопки в Італії (1748 — початок розкопок Помпеї) та діяльність філософів-енциклопедистів;
- Естетика поєднується з філософією просвітництва та утопічними соціальними ідеями;
-  Пуризм — вимога очистити мистецтво від впливу бароко та рококо.

Неокласицизм в музиці - це спеціальний термін,яким позначають напрямок в академічній музиці минулого століття. Його представники імітували стиль музичних творів XVII-XVIII століть. Особливо популярними були твори композиторів раннього класицизму, а також пізнього бароко. Цей стиль музиканти 20-го століття намагалися протиставити зайвої, на їх погляд, емоційної і перевантаженої складними технічними прийомами музиці пізнього романтизму. Найбільшою популярністю даний напрямок користувався в 1920-30-х роках.
Неокласицизм в музиці за своєю стилістикою дуже схожий з напрямком необароко. Кордон між ними дуже розмитий. Багато в чому це відбувалося через те, що самі композитори часто змішували стилістичні та жанрові риси обох історичних періодів.
У наш час термін "неокласицизм" в музиці вельми поширений. Так фахівці визначають, по-перше, стилізації під бароко і віденську класику, а також так звані естетичні реконструкції з інших історичних періодів, відмінних від романтизму.
Сприймати неокласицизм в музиці як художній напрям всерйоз почали в 1920 році. Саме тоді італійський композитор Ферруччо Бузоні опублікував програмну статтю "Новий класицизм". Він це зробив у формі відкритого листа, в якому звернувся до популярного музикознавця Беккеру. Ця стаття стала програмною для даного музичного напрямку.
Потужний розвиток в культурі неокласицизм отримав у російського композитора Ігоря Стравінського. Особливо він проявлявся в його яскравих творах - "Пригоди гульвіси", "Пульчинелла", "Орфей", "Аполлон Мусагет". Також руку до популяризації неокласицизму доклав французький композитор Альбер Руссель. Саме по відношенню до його музики цей термін вперше був офіційно вжито. Сталося це в 1923 році.
Взагалі в схожих стилях працювали багато композиторів першої половини XX століття. Неокласицизм в німецькій неокласичній музиці розвивав Пауль Хіндеміт. У Франції це були Даріус Мійо і Франсіс Пуленк, в Італії - Отторіно Респігі і Альфредо Казелла.
В останні роки до поняття неокласицизму в музиці вже практично не повертаються. Хоча в XXI столітті такий термін став все частіше зустрічатися на сторінках музичних газет і журналів. Однак це не так. В наші дні музичним неокласицизм все частіше називають особливий синтез гармонійного поєднання класичної музики з електронікою, поп- і рок-напрямками.
При цьому найпопулярніші сучасні представники подібної музики, як і за часів, коли неокласицизм тільки відроджувався, з Італії та Франції.

Пауль Гіндеміт (16 листопада 1895,—28 грудня 1963) — німецький композитор, диригент, альтист і теоретик музики.
Біографія Народився у Ганау-на-Майні у сім'ї робітника. У дитинстві вчився грати на скрипці. У 1905 році з сім'єю переїхав до Франкфурту-на-Майні, де з 13 років працював в оркестрах й одночасно вчився в консерваторії студіюючи композицію та скрипку. В 1915—1923 роках працював концертмейстером оперного театру у Франкфурті.
У 1920-х роках П. Гіндеміт став помітним, як один з лідерів музичного модернізму. У його творах помітний вплив Й. Брамса та М. Регера. У 1921—1929 був керівником і альтистом квартету «Амар — Гіндеміт», з яким активно концертував у країнах Європи, в тому числі відвідав і СРСР.
У 1927—1935 роках П. Гіндеміт був професором Вищої музичної школи в Берліні. У 1934 р. із приходом до влади нацистів, Гіндеміт зазнав переслідувань — його музика вважалася «дегенеративною», а особистий представник Гітлера з питань культури Альфред Розенберг писав наступне:
Гіндеміт змушений був емігрувати до Великої Британії, потім Туреччини, а у 1939 р. він оселився у США, там продовжував концертну діяльність, викладав у Єльському університеті (Коннектикут), читав курс лекцій з поетики в Гарвардському університеті (1949—1950). У 1947 році відвідав Європу, з 1951 року періодично приїжджав викладати в Цюрихському університеті. У 1953 році переселився до Швейцарії. Помер у Франкфурті-на-Майні від панкреатиту.
Творчість Формування Гіндеміта як композитора відбувалося за часів напружених суспільно-політичних обставин у Німеччині й Австрії, коли помітний вплив починає здобувати експресіонізм, в той же час впливовим залишається і мистецтво пізнього романтизму. Пізноромантичні й експресіоністичні риси відбилися на ранній творчості П. Гіндеміта, проте вже у 1920-х роках Гіндеміт прийшов до запереченням цих традицій.
Звернувшись до традицій Й. С. Баха та поліфоністів добахівської епохи, композитор відновлює і розвиває стародавні поліфонічні форми, ставши біля витоків нового стилю в європейській музиці — неокласицизму. Найяскравіше цей стиль проявився у серії «Камерна музика» (Kammermusik) 1922—1927 років, кожна з яких була написана для невеликих, часто нестандартних інструментальних ансамблів. Пізніша камерна творчість Гіндеміта також вирізняється надзвичайно широким спектром інструментів, він став одним із небагатьох композиторів, творчий доробок яких має сонати майже для всіх інструментів симфонічного оркестру, включно з контрабасом.
У 1930-ті роки Гіндеміт звертається до симфонічних жанрів, у 1935 він, тимчасово проживаючи у місті Ленцкірх, завершує оперу «Художник Матіс», основою якого стала біографія відомого митця. Музика цієї опери лягла в основу однойменної симфонічної поеми Гіндеміта. Як і Курт Вайлб або Ернст Кшенек, Пауль Гіндеміт звертався до жанру так званої ужиткової музики (нім. Gebrauchsmusik), навіяної концепцією Бертольда Брехта й розрахованої на аматорське музикування.
У ці ж роки Гіндеміт розробив унікальну гармонічну систему, яка характеризується, як і класичний мажоро-мінор наявністю тонального центру, проте може вільно використовувати всі 12 звуків хроматичної гами. Інтервали 12-ступеневого ладу розміщені П. Гіндемітом у порядку їх загострення дисонантності. Аналогічний принцип закладено в основу класифікації акордів, які він розбив на шість категорій в залежності від наявності тритону, а також відчутності тонального центру. Що стосується мелодики, то система Пауля Гіндеміта тяжіла до уникнення таких малюнків, що включали б мажорні чи мінорні тризвуки.
У кінці 1930-х П. Гіндеміт пише музикознавчу книгу «Майстерність музичної композиції», в якій він детально описує свою систему, яку використовуватиме протягом усього свого творчого шляху. Крім того, П. Гіндеміт намагався використати цю систему і для аналізу творчості інших композиторів, починаючи від Й. С. Баха і закінчуючи Шенбергом.
Напевно найпоказовішим прикладом застосування 12-тонової системи став фортепіанний цикл «Ludus Tonalis», що складається з 12 фуг, відповідно до 12 можливих тональних центрів та інтерлюдій між фугами (відкриває цикл прелюдія і завершує постлюдія). Порядок тональностей визначається порядком слідування інтервалів 12-ступеневого ладу від ноти до.
Серед інших широко відомих творів П. Гіндеміта слід перелічити симфонічні варіації на тему К. М. Вебера, симфонічну поему «Гармонія світу», симфонію in B та багато інших.

Карл Орф (повне ім'я Карл Генріх Марія 10 липня 1895 — 29 березня 1982) — німецький композитор, музикознавець, педагог, член Баварської академії мистецтв.
Біографія Народився в Мюнхені. У 1912—1914 роках навчався у Мюнхенській музичній академії. У 1914 продовжив навчання у Германа Зільчера. У 1916 працював капельмейстером в Мюнхенському камерному театрі. У 1917 під час Першої світової війни відправився на добровільну службу в армію в Перший Баварський Польовий Артилерійський полк. У 1918 році його запросили на посаду капельмейстера в Національний Театр в Мангаймі під керівництвом Вільгельма Фуртвенглера, а потім він став працювати в театрі Великого Герцогства Дармштадтського.
У 1920 році Орф одружився на Алісі Зольшер (Alice Solscher), через рік народилась його єдина дитина, дочка Годела, а в 1925 році він розлучився з Алісою.
У 1923 році він познайомився з Доротеєю Гюнтер і в 1924 спільно з нею створив школу гімнастики, музики і танцю («Гюнтершуле», «Günther-Schule») в Мюнхені. З 1925 року і до кінця свого життя Орф був головою відділення в цій школі, де працював з музикантами-початківцями. Маючи постійний контакт з дітьми, він розробив свою теорію музичної освіти.
Хоча зв'язок Орфа з нацистською партією не був встановлений, його «Карміна Бурана» була дуже популярна в нацистській Німеччині після її прем'єри у Франкфурті в 1937 році. Хоча нацистські критики і називали її «дегенеративною». Орф став єдиним з кількох німецьких композиторів під час нацистського режиму, хто відреагував на офіційний заклик написати нову музику для п'єси Шекспіра «Сон в літню ніч», після того як музика Фелікса Мендельсона була заборонена — інші відмовилися брати в цьому участь. Але знову ж таки, Орф працював над музикою для цієї п'єси в 1917 і 1927 роках, задовго до приходу нацистського уряду.
В 1950-54 Орф видав 5-томне зібрання «Музика для дітей» («Schulwerk»), що стало основою музично-педагогічної системи Орфа, яка отримала світове визнання і поширення. У 1950-60 викладав у Вищій музичній школі в Мюнхені. У 1961 був відкритий Інститут Орфа (Інститут музичного виховання при Вищій школі музики і сценічного мистецтва Моцартеум).
Помер Орф у Мюнхені, похований у церкві бенедиктинського монастиря Андекс, що знаходиться західніше Мюнхена (округ Штарнберг).
На честь Орфа названа одна з малих планет у Сонячній системі.
Музично-освітня система К. Орфа
Музичній педагогіці Карл Орф відомий завдяки своїй авторській музично освітній системі. Сутність концепції К. Орфа полягає у виявленні й розвитку музичних здібностей дитини через імпровізацію у музиці та рухах.
Мета : розкрити в кожній дитині творче начало.
Навчаючись грі на елементарних музичних інструментах діти самостійно відкривають світ музики. Він створив самобутню музично-освітню систему, яка включала в себе спів, слово, імпровізацію, рухи і гру на музичних інструментах. Він створив свій музичний інструментарій – «інструментарій К. Орфа» - цимбали, маракаси, трикутники, ксилофони, металофони, стаканчики з водою, брязкальця, сопілки, дзвіночки.
В своїй 5-томній праці «Шульверк» - антологія музики, пісень та танців для дітей. – К. Орф виклав основи методики. В основі методики : ігрова діяльність, спілкування в процесі гри, коли кожна дитина почувається індивідуальністю. Основне призначення – залучення дітей до музикування незалежно від їхніх музичних здібностей, розкріпачення індивідуально-вольових задатків і розвитку природньої музикальності.
Методика К. Орфа є універсальною, її легко поєднати з іншими методиками, адаптувати до національних особливостей будь-якого народу, бо вона грунтується на використанні зразків фольклорної музики.
Педагогічна концепція К. Орфа знайшла прихильників у багатьох країнах Західної Європи, а також у США, Канаді і Японії і досі широко використовується вчителями музики.

І́гор Фе́дорович Страви́нський (5 (17) червня  1882,  — 6 квітня 1971) — композитор і диригент українського козацького походження[3][4]. Син співака Федора Гнатовича Стравинського.

Біографія

Рід Стравинських походить з Волині[5]. За словами директора музею в Устилузі Володимира Терещука, герб Стравинських успадкував елементи герба гетьмана Івана Сулими. У родині гордилися приналежністю до цього старовинного українського роду. Сам композитор писав: «Наше прізвище було Сулима-Стравинські, однак коли Росія анексувала частину Польщі, то „Сулима“ з якоїсь причини було випущене з нашого прізвища». Цю втрату він компенсував, давши своєму синові Святославу подвійне прізвище Сулима-Стравинський.[6]
Батько композитора, співак Федір Стравинський (1843—1902), був родом з Чернігівської губернії. Спершу навчався в Ніжинському ліцеї, дебютував на сцені Київського оперного театру (1873), у Києві співав до 1876. Тут 24 травня 1874 обвінчався з киянкою Ганною Холодовською (11.08.1854, Київ — 7.06.1939, Женева), піаністкою і співачкою, яка походила з козацького роду Холодовських. З 1876 співав у Маріїнському театрі Санкт-Петербурга. Дружина Ганна Холодовська була незмінним концертмейстром на концертах свого чоловіка.

В Російській імперії

Народився в Оранієнбаумі поблизу Санкт-Петербурга. З дитячих років вчився грати на фортепіано у А. П. Снеткової і Л. А. Кашперової.
У 1900—1905 навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Випускні іспити в університеті не складав і тому диплома не отримав.
У 1903—1908 брав уроки композиції у Миколи Римського-Корсакова, якого називав своїм духовним батьком. Перші значні твори І. Стравинського — вокальна сюїта «Фавн і пастушка» на слова О. Пушкіна (1906) і симфонія (1907). У 1906 одружився на своїй двоюрідній сестрі, випускниці Київського інституту шляхетних дівчат Катерині Носенко, з якою мав двох синів (1907, 1910) і двох дочок (1908, 1913).
У 1909 на прем'єрі «Феєрверку» познайомився з імпресаріо Сергієм Дягілєвим. Згодом на його замовлення написав низку балетів, які поставили у «Російських сезонах» в Парижі. У родовому маєтку в Устилузі, де щоліта з 1907 до 1914 року жив і працював, композитор створив блискучі балети «Жар-птиця» (1910), «Петрушка» (1911), «Весна священна» (1913), які принесли йому світову славу.

За межами Російської імперії

З 1910 тривалий час жив за кордоном. Через хворобу дружини з 1914 оселився у Швейцарії, а після початку першої світової війни вже не повертався на батьківщину понад 50 років. Родина Стравинських наймала житло, спершу в Кларане у диригента Ернеста Ансерме, друга та однодумця композитора. Навесні 1915 року родина переїздить до міста Моржі, що поблизу Лозанни.
У Швейцарії значною роботою Стравинського стала «Історія солдата», поставлена під орудою Ернста Ансерме. Прем'єра «Історії солдата» відбулася в Лозанні 29 вересня 1918, а за два роки виставу показали на сцені Женевської опери.
З 1920 жив у Франції, де співпрацював з виробником механічних піаніно Pleyel, переклав для цього інструмента низку власних творів. У 1934 прийняв французьке громадянство.
З 1939 — в США (з 1945 — американське громадянство). Вів широку концертну діяльність (диригував переважно власними творами, виступав і як піаніст). У 1962 відбулися авторські концерти в Москві та Ленінграді.
Помер 6 квітня 1971 від серцевої недостатності. Похований на кладовищі Сан-Мікеле у Венеції (Італія) поряд зі своєю дружиною.

Стиль

Творчість вирізняється образно-стилістичною різноманітністю, проте підпорядкованою в кожен творчий період своїй стрижневій тенденції.
У так званий російський період (1908 — початок 20-х років), найкращими творами якого є балети «Жар-птиця», «Петрушка», «Весна священна», хореографічні сцени «Весілля» (1917, остаточний варіант 1923), Стравинський виявляв особливу цікавість до давньоруського і сучасного йому українського фольклору, до ритуальних і обрядових образів, до балагану, лубка. В музеї Ігоря Стравинського в Устилузі є світлина, подарована фондом Пауля Захера з Базеля (Швейцарія), на якій Стравинський записує українського лірника на порозі свого будинку в Устилузі в період роботи над «Весною священною». У ці роки формуються принципи музичної естетики Стравинського, пов'язані з «театром уявлення», закладаються основні елементи музичної мови — «поспівковий» тематизм, вільний метроритм, остинатність, варіантний розвиток тощо.
У наступний, так званий неокласичний період (до початку 1950-х років), тематикою стала антична міфологія, істотне місце зайняли біблійні тексти[джерело?]. Стравинській звертався до різних стильових моделей, освоюючи прийоми і засоби європейської музики бароко (опера-ораторія «Цар Едіп», 1927), техніку старовинного поліфонічного мистецтва («Симфонія псалмів» для хору і оркестру, 1930) та інші[джерело?]. Названі твори, а також балет зі співом «Пульчинелла» (на теми Дж. Б. Перголезі, 1920), балети «Поцілунок феї» (1928), «Орфей» (1947), 2-а і 3-а симфонії (1940, 1945), опера «Пригоди гульвіси» (1951) — не стільки високі зразки стилізації, скільки яскраві оригінальні твори (використовуючи різні історико-стилістичні моделі, композитор відповідно до своїх індивідуальних якостей створює сучасні за звучанням твори)[джерело?].
Пізній період творчості (з середини 1950-х років) характеризується переважанням релігійної тематики («Священний спів», 1956; «Заупокійні співи», 1966, та інші), посиленням ролі вокального елементу (слова), вільним використанням додекафонної техніки (проте в рамках властивого Стравинському тонального мислення). За всієї стилістичної контрастності творчість Стравинського вирізняється єдністю, наявністю стійких елементів, що виявляються в творах різних років. Стравинський належить до провідних новаторів 20 століття. Він одним з перших відкрив нові музично-структурні елементи у фольклорі, асимілював деякі сучасні інтонації (наприклад, джазові), вніс багато нового в метроритмічну організацію, оркестрове письмо, трактування жанрів[джерело?]. Найкращі твори Стравинського істотно збагатили світову культуру і справили вплив на розвиток музики 20 ст.[джерело?]
За своє творче життя Ігор Стравинський віддав належне захопленню неокласицизмом, авангардною музикою, але врешті-решт дійшов до духовної. Переломною для нього стала «Меса» (1948). 1956 завершені «Священні піснеспіви», 1966 — «Заупокійні піснеспіви».

Стравинський і Україна

Для сучасної української музичної спільноти актуальними є дослідження духовних зв'язків Ігоря Стравинського з українською культурою. Значну частину своїх творів Стравинський писав на українській землі, а їхні джерела знаходив в українському фольклорі. Райським куточком для своєї творчості Ігор Стравинський називав містечко Устилуг поблизу Володимира-Волинського. Він приїжджав сюди до родини. Тут зустрів своє кохання, жінку, з якою поєднав долю, — киянку Катерину Носенко. Дочка лікаря і землевласника Гавриїла Носенка і Катерини Холодовської, двоюрідна сестра І. Ф. Стравинського (їхні матері були сестрами), була першою дружиною (з 1906) і стала матір'ю чотирьох дітей композитора, в тому числі художника Федора Стравинського (1907—1989), композитора і піаніста Святослава Сулима-Стравинського (1910—1994).
Після одруження 1906 року Ігор Стравинський розробив проект, за яким на околиці Устилуга був побудований його власний дім. Разом з братом Гурієм він посадив липову алею, яка й нині милує око відвідувачів музею композитора і вихованців музичної школи, розміщеної в його будинку.
Щоліта з 1907 до початку Першої світової війни композитор писав свої твори в Устилузі. В Устилузі він написав перший твір — фантазію для оркестру «Феєрверк», над яким напружено працював півтора місяця. Загалом же в Устилузі композитор працював над 17 творами, серед яких «Жар-птиця», «Петрушка» і широко відома «Весна священна».
У 1994 році у Луцьку вперше проведено міжнародний фестиваль «Стравинський та Україна», у програмі якого були концерти, а також наукова конференція, на якій чи не вперше в Україні розглядалося питання духовного зв'язку Ігоря Стравинського з українською культурою[7]. У 2005 було проведено другий, а 2006 — третій міжнародний фестиваль[джерело?]. У червні 2010 року в Луцьку та Устилузі проходив уже VII музичний фестиваль «Стравинський та Україна». У 2011 році цей фестиваль відбувся увосьме[8].

У 1990 в місті Устилуг Волинської області відкрито перший у світі музей видатного композитора.
МУЗИЧНИЙ МАТЕРІАЛ ДЛЯ ПРОСЛУХОВУВАННЯ

                             ЖУРНАЛ гр ММ-17-1/9

                                        ПЗ       ПЗ

  1. Айзенберг М.              10
  2. Андрєєва К.                 10         10
  3. Батура С.
  4. Баштавенко С.
  5. Гусак В.
  6. Карнаух В.
  7. Лисова А.
  8. Мала К.
  9. Надєждіна А.
  10. Новицька К.
  11. Остапків А.                  10
  12. Педос М.                      10
  13. Рикус Д.
  14. Ротар П.
  15. Сектименко Є.
  16. Сініченко Д.                10         10
  17. Титаренко С.               10          10
  18. Тишкевич А.
  19. Медмеденко К.
  20. Ніколаєнко Л.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописи (Atom)